200 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА
У світовій культурі не так багато постатей, творча реалізація яких була б настільки органічна національній культурі, що стала не лише невід’ємною складовою, а й визначила напрями її розвитку на багато століть уперед. Коли мова заходить про Тараса Шевченка та його вплив на українську культуру, то жодне порівняння не здається перебільшенням: «батько нації», «національний геній», «творець нової модерної нації»...
Власне, саме Т. Шевченко сформував український національний світогляд, органічно трансформував народну творчість у високу культуру, що силою його генія стала рівноправним учасником загальноєвропейського культурного діалогу. Тарас Шевченко настільки височів над своєю добою, що саме його далекоглядніть думок та ідей стала чи не визначальним формотворчим елементом модерної української нації, яка почала об’єднуватися в новітній історії довкола його імені та його ідей.
ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в біднійкріпацькій родині, в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії. Дитячі роки малого Тараса пройшли в селі Кирилівці того ж повіту, куди переїхала жити вся родина Шевченків.
Батьки поета – Катерина Яківна та Григорій Іванович Шевченки – були власністю поміщика-деспота В. В. Енгельгардта, який не вважав кріпаків за людей і жорстоко знущався з них. Родина Шевченкажила в старій хатині, вкритій почорнілою гнилою соломою. В ній пройшли тяжкі дитячі роки поета, які він часто з глибоким сумом згадував у своїх творах.
Злидні та тяжка праця рано звели в могилу матір Тараса – йому було лише 9 років. Батько, залишившись з п’ятьма малими дітьми, одружується з вдовою, в якої теж було троє маленьких дітей. Старша улюблена сестра, ніжна й терпелива нянька допитливого Тараса – Катерина – вийшла заміж і переїхала до сусіднього села.
Лиха й сварлива мачуха не могла замінити сиротам рідну матір. Особливо часто від мачухи діставалося Тарасу, якого вона дуже незлюбила за його меткий розум. Згадуючи своє дитинство, Т. Шевченко писав: «Хто бачив хоч здалека мачуху і так званих зведених дітей, той бачив пекло в його найогиднішому торжестві. Не минало години без сліз і бійки між нами, дітьми, і не минало години без сварки і лайки між батьком і мачухою».
Розрадою для Тараса були розмови з дідом Іваном, який знайомив хлопця з народними переказами, розповідав про повстання гайдамаків, свідком яких він був. Допитливий Тарас дужезахоплювався цими переказами про селянські повстання.
Непосильна праця на панщині скоро звела в могилу і Тарасового батька. В 11років Тарас залишився круглим сиротою. Діти змушені були йти у найми. Тарас наймитує у дяка, відробляючи за навчання, пасе громадську череду, служить у попа за кучера. Служачи у п’яниці-дяка Богорського, Т. Шевченко зазнає більше бійки та лайки, ніж вчиться, але ніщо не могло вбити в ньому жадібного прагнення до освіти.
Ще за життя матері Тарас почав малювати – у нього виявився великий хист до малювання. Бажання навчитися малювати змушувало Тараса ходити від одного села до іншого, шукаючи вчителя-маляра. Лисянський маляр-диякон, якому Тарас носив воду і розтирав фарбу-мідянку, своїм характером і поведінкою нагадував кирилівського п’яного дяка. Тарас втік від нього в село Стеблево, а потім – у Тарасівку.
Тарасівський дячок-маляр відмовив Т. Шевченкові, сказавши, що ніби той не має здібностей до малярства. Лише в селі Хлипнівка маляр вперше заявив, що з Тараса вийде художнікі погодився взяти його своїм учнем. Але для того, щоб жити у маляра, потрібний був дозвіл від пана. Коли Тарас прийшов просити дозволу в управляючого на навчання у хлипнівського маляра, його забрали в панську двірню, спочатку кухарчуком, а потім – козачком поміщика В. В. Енгельгардта. Це було у 1829 році, Т. Шевченкові йшов 15-й рік.
Поміщик В. В. Енгельгардт жив у Вільно, часто виїздив до Києва та інших міст, возячи з собою козачка Тараса. Праця козачка не подобалась Т. Шевченкові, він нудьгував і нишком копіював картини, що були розвішані в панських покоях. Одного разу його за це жорстоко покарали. Пани поїхали на бал і довго не поверталися. Тарас засвітив свічку і заходився перемальовувати з картини козака Платова, героя Вітчизняної війни 1812 року, і так захопився копіюванням, що не чув, як повернулися господарі. «Пан люто нам’яв мені вуха і надавав ляпасів, – розповідає Т. Шевченко у своїй автобіографії. – Другого дня він звелів кучерові Сидорці випороти мене добре, що й було виконано з належним завзяттям».
У Вільно Т. Шевченко вивчає польську мову, знайомиться з польською літературою, продовжує вчитися малювати. Матеріалів про перший період малярської творчості Т. Шевченка збереглося небагато, але вони свідчать про те, що Т. Шевченко вже з 16 років добре володів технікою малювання.
На початку 1831 року В. В. Енгельгардт переїхав до Петербурга, куди разом із слугами був відправлений і Т. Шевченко. Бажаючи мати серед своїх слуг власного художника, В. В. Енгельгардт законтрактував Т. Шевченка на чотири роки до цехового майстра живопису Ширяєва.
Перебуваючи у Ширяєва, Т. Шевченко вперше мав можливість навчатисяживопису. Наука була дуже важкою, бо доводилось виконувати різноманітні малярські роботи. Та й про самого Ширяєва Тарас Григорович розповідав як про людину, що була «у своєму цеху не останнім майстром», але мала деспотичну, грубу вдачу.
У 1835 році Т. Шевченко познайомився з художником І. М. Сошенком – учнем Академії мистецтв. За його допомогою Т. Шевченко зблизився з визначними діячами російської культури. Талант Т. Шевченка як художника звернув на себе увагу представників російської культури, зокрема К. П. Брюллова.
Т. Шевченко познайомився з поетом Жуковським, конференц-секретарем Академії мистецтвГригоровичем, художником Венеціановим, композитором Вієльгорським. Вони високо оцінили здібності Т. Шевченка і вирішили допомогти йому звільнитися від кріпацтва і продовжувати вчитися.
Спроба домовитися з поміщиком про звільнення Т. Шевченка без викупу не дала наслідків. За волю поета Енгельгардт вимагав 2500 карбованців. Щоб дістати необхідну суму, К. П. Брюллов намалював портрет письменника Жуковського. Цей портрет розіграли в лотерею і 22 квітня 1838 року викупили Т. Шевченка з неволі.
Одержавши волю, Т. Шевченко став відвідувати Академію мистецтв, Товариство заохочення художників зарахувало його своїм стипендіатом. Тарас Григорович скоро став улюбленим учнем і другом К. П. Брюллова. «Живу, вчусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь. Велике щастя бути вільноюлюдиною», –писаввін у листі до брата Микити.
Навчаючись в Академії мистецтв, Т. Шевченко знайомиться з історією батьківщини, Греції, Риму, з кращими творами прогресивних письменників Росії – О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, читає твори українських письменників – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка тощо. Знайомиться також з визначними творами західноєвропейської літератури, вивчає французьку мову; все це в значній мірі підносить політичний і культурний рівень поета.
Перша збірка власних віршів Т. Шевченка вийшла в світ 1840 року під назвою «Кобзар». Невеликий за обсягом «Кобзар» мав винятковий успіх. Поетичний талант Т. Шевченка був визнаний всіма передовими людьми того часу. Вихід «Кобзаря» був визначною подією в українській і російській літературі. Більшість російських періодичних видань позитивно оцінила появу «Кобзаря».
Завдяки наполегливій роботі над собою Т. Шевченко домагається значних успіхів у живопису. Він став чудовим портретистом та великим майстром акварельного малюнкаі за успіхи у навчанні одержує від Академії три срібних медалі: у 1840 році за картину «Бідний хлопчик дає собаці шматок хліба» та 1841 року за картину «Циганка-ворожка». Перший малюнок, за який Тарас Григорович одержав срібну медаль у 1839 році, до нас не дійшов.
У цей час в Академії мистецтвмалювали картини переважно на біблійні та міфологічні теми. Т. Шевченка не задовольняє ця обмеженість. У його творах з’являються люди з народу – дівчина-кріпачка, діти, циганка тощо. Своїми картинами він намагається привернути увагу суспільства до пригнобленого люду.
Навесні 1843 року Тарас Григорович разом з Є. Гребінкою виїхав на Україну. Поїздка була пов’язана з бажанням побачитися з братами і сестрами, а також здійснити задум – відобразити в малюнках життя, побут українського народу та природу України.Сумні картини постали перед очима поета, нелюдські знущання над селянами викликають у нього рішучий протест проти існуючого ладу. Враження від цієї поїздки і спостереження тяжкого життя кріпаків Т. Шевченко пізніше використав у своїх поезіях та повістях.
Українські поміщики запрошували Т. Шевченка до себе, намагалися відвернути увагу поета від життя народу. Але змушений іноді бути десь на панському балу, Т. Шевченко почував себе ніяково. Один лубенський поміщик запросив йогона обід. Коли поет прийшов, у передпокої дрімав слуга. Господар ударив слугу в присутності гостей. Поет зблід, надів шапку і залишив господаря. І не повернувся, хоч як його просив поміщик.
Взимку 1844 року Тарас Григорович повертається до Петербурга для закінчення навчання в Академії мистецтв. У Петербурзі Т. Шевченко знайомиться з деякими із майбутніх членів товариства «петрашевців», яке виникло у 1845 році під керівництвом М. Буташевича-Петрашевського.
Тарас Григорович закінчив навчання в Академії мистецтв, одержав звання «некласногохудожника»(тобто вільного)і навесні 1845 року виїхав працювати на Україну. B Києві він влаштовується на посаду художника тимчасової комісії по розгляду стародавніх актів. Т. Шевченко зарисовує пам’ятники старовини у Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях. Подорожуючи, Тарас Григорович збирає зразки народної творчості, створюєряд картин та портретів.
У 1846 році у Києві було засновано таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство, в якій Т. Шевченко зайняв революційно-демократичну позицію. Його однодумцями у товаристві були М. Гулак, Д. Андрузький, Г. Савич та інші. Друга частина учасників товариства стояла на ліберальних позиціях:це В. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Всі члени товариства визнавали необхідним ліквідувати в Росії кріпосне право. Проте у них не було єдиної точки зору на втіленняцієї основної програмної вимоги. Т. Шевченко зустрічався з членами товариства, але різко негативно ставився до ліберально-буржуазних тенденцій, що панували в організації.
На літературних вечорах та на засіданнях товариства читалися революційні твори Т. Шевченка, навколо нього гуртувалася революційно-демократична молодь. Але товариство проіснувало недовго. За доносом провокатора організацію було викрито і всіх її членів арештовано. У квітні 1847 року жандарми арештували і Т. Г. Шевченка на переправі через Дніпро, коли він повертався з Чернігова до Києва. Під час обшуку в нього знайшли зошит з революційними віршами, в тому числі поему «Сон». Цей твір і був основним обвинуваченням та причиною суворого покарання поета.
8 червня 1848 р. Т. Шевченка привезли до Оренбургу, звідки до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. В Орську він порушив царську заборону писати та малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 р. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пiсок i солона вода, до найближчого культурного центру тисячi кiлометрiв, дорiг жодних, клiмат такий шкiдливий, що солдатiв тут змiнювали через два роки.
Т. Шевченка ж протримали в цiй мертвiй глухоманi майже сiм рокiв. Тут, за розрахунком царських прислужникiв, поет повинен був загинути якщо не вiд хвороб, то вiд нудьги та безнадiï. Для нагляду за ним було прикрiплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тiнь i стежити за тим, щоб Тарас Григорович не мiг нi писати, нi малювати. При найменшiй пiдозрi наглядач грубо обшукував поета. На муштру Т. Шевченко мусив ходити навiть хворим, а хворiв вiн безперервно два роки –цингою та золотухою.
Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Т. Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. поетвиїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.
У 1859 році Т. Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга. 4 вересня 1860 р.Рада Академії мистецтв надала Т. Шевченкові звання «академіка-гравера». Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Т. Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.
Заслання підірвало здоров’я Т. Шевченка. На початку 1861р.він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш –«Чи не покинуть нам, небого». На похороніпоета бувчи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасовій) горі біля Канева.
Т. Г. ШЕВЧЕНКО ЯК ХУДОЖНИК
Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, «Великого Кобзаря», котрий став живим символом національної єдності, консолідації українського народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються вченими, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато.
Тарас Григорович Шевченко як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Т. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. Загальновідомо, що Т. Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Талант художника проявився рано, значно раніше, ніж талант поета. Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка –твори живопису і графіки, виконанів різнихтехнікахпротягом усього життя.Збереглося понад 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах ічастково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжнихграверів, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Т. Шевченка.
Уявлення про мистецьку спадщину Т. Шевченка доповнюють данніпро понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні йграфічні твори за часом виконання їх датуються 1830– 1861рр. Йтериторіально пов’язані з Росією, Україною таКазахстаном.
За жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх утехніці олійного письма на полотні, а також аквареллю,сепією,тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушахбілого, кольорового та тонованогопаперу різнихрозмірів, а такожу п’ятьох альбомах.
Значну частину мистецької спадщини Т. Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та учбові студії. З усіх творівлише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша – авторські дати.
Вивчення мистецької спадщини Т. Шевченка в наш час дало можливість встановити максимально точні дати виконання багатьох його художніх робіт, визначити основні етапи розвитку творчості митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками.
За часом виконання всі живописні й графічні твори Т. Шевченка можна поділити на три періоди:
– від перших робіт до академічного часу і до заслання (1830 – 1847 рр.);
– твори років заслання (1847 – 1857 рр.);
– роботи, виконані після повернення з заслання, і до смерті художника (1857 – 1861 рр.).
В межах кожного з цих періодів простежуються й коротшіза часом етапи, які об’єднують твори не тільки за певноютематикою, а й за художньою вартістюїх і за технічними засобамивиконання.
Ми пропонуємо поділити усі художні твори Т. Шевченка, перш за все, за тематиками:
– Портрети та автопортрети;
– Історичні композиції;
– Побутовий живопис;
– Пейзажний жанр.
ПОРТРЕТИ ТА АВТОПОРТРЕТИ
Зображення конкретних осіб (портрети) було виконано Тарасом Шевченко у різній техніці живопису та графіки. Портрети –один з найвизначніших як кількісно, так і за своєю художньою цінністю розділів мистецької спадщини Т. Шевченка. До жанру портрета вінзвертався протягом усього життя.
Портрет Пантелеймона Куліша(1843 – 1844). Пантелеймон Олександрович Куліш (1818 – 1897) – історик і письменник, фольклорист і етнограф, критик і перекладач, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, багаторічний щирий та вимогливий приятель Т. Шевченка, переписувач і видавець його творів.
Портрет Іллі Лизогуба (1846). Ілля Іванович Лизогуб (1787 –1867) – відставний полковник, брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, був ад’ютантом М. Рєпніна-Волконського. Належав до масонської ложі «Об’єднаних слов’ян»у Києві, був живописцем-аматором. У 1821 році вийшов у відставку. Якийсь час жив за кордоном, потім оселився в Седневі Чернігівської губернії. Тут 1846 року Т. Шевченко й познайомився з І. Лизогубом, гостював у його родовому маєтку, де багато і плідно працював над поетичними творами, малював краєвиди. Ілля Лизогуб матеріально й морально підтримував поета в роки його заслання, листувався з ним (листи не збереглися). Просив начальника Оренбурзького краю Василя Олексійовича Перовського поклопотатися про полегшення Шевченковоїдолі. У портреті –звична для художника стримана колірна гама, побудована на контрастах чорного, білого і червоно-вохристих тонів. Усміхнене повновиде обличчя з блискучими чорними очима, легкою блакитнуватою сивиною, що відтіняє опукле високе чоло, здається напрочуд моложавим. Привертає увагу доброзичливий погляд портретованого.
Портрет княгині Кейкуатової (1847). Княгиня Кейкуатова – дружина відставного поручика, князя Миколи Кейкуатова, власника маєтків на Чернігівщині, поміщика села Бігач Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Портрет княгині художник виконав на замовлення її чоловіка –князя Миколи Івановича Кейкуатова. Цей портрет є шедевром вітчизняного мистецтва і одним з видатних творів європейського малярства першої половини XIX ст.,хоч над ним Тарас Григорович працював усього два тижні. На полотні художник створює дивну гармонію переходу одного кольору в інший. Синій колір сукні, чорне волосся, темно-оливковийфонпортрета підкреслюють блідість прекрасного обличчя і немов виточеної шиї. Зачіска, нахил голови, вираз обличчя княгині створюють враження особливої поетичної замріяності, смутку, печалі. Портрет Кейкуатової –остання робота художника, виконана на волі за кілька днів до арешту.
Портрет Агати Ускової(1853 – 1854). Агата (Агафія) Омелянівна Ускова (1828 – 1899) –дружина коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова. Т. Шевченко познайомився з нею навесні 1853 року, коли родинаУскових приїхала в укріплення. За короткий час Т. Шевченко став своєю людиною в родині коменданта, де завжди панувала приємна й доброзичлива атмосфера. У товаристві молодої, привабливої й жіночної Агати Ускової Т. Шевченко знаходив спокій, переживав теплі й ніжні почуття. Красива, шляхетна, незворушно-спокійна, вишукана, проте скромно вбрана молода жінка, з розумним проникливим поглядом, у якому приховано вираз смутку, –такою бачив і такою змалював Т. Шевченко Агату Ускову. Крім цього, художник виконав ще два її портрети, які збагачують колекцію музею.
Портрет Іраклія Ускова(1853 – 1857). Іраклій Олександрович Усков (1810 – 1882) –комендант Новопетровського укріплення з 1853 до 1865 року. Ймовірно, що ще в Оренбурзі щирі друзі Т. Шевченка не оминули нагоди попросити Ускова про полегшення становища поета. Приїзд нового коменданта був знаменним у долі засланця. Усков був людиною шляхетною і доброю, що художникові вдалося передати й на портреті. Докорінно змінити долю Т. Шевченка він не міг, але дозволив йому листуватися з друзями на свою адресу, полегшив тягар муштри, а доброзичливе ставлення коменданта до рядового впливало й на стосунки з іншими офіцерами.
Тарас Шевченко любив малювати автопортрети і малював їх упродовж всього життя. Переважна більшість його малярських творів узята неначе в рамку автопортретів 1840 і 1861 рр. Примітно, що всі автопортрети дуже реалістичні– Т. Шевченко не намагається подати себе кращим, величнішим, романтичнішим, ніж він був у житті.
Упродовж свого творчого життя Т. Шевченко створив понад 30малярських і графічних автопортретів, у яких передав свої думки, почуття, переживання майже за два десятиліття.
Автопортрет (1840).Ця робота є чудовим заспівом Т. Шевченка-митця до його творчості. Саме в період духовного й творчого піднесення вінрозпочав роботу над першим автопортретом, пишучи його до свого дня народження, як це часто робили вихованці Академії мистецтв.
Раннійавтопортрет Тараса Шевченка вирізнявся серед інших робіт. У ньому ліричне поєднувалося з драматичним, замріяність –із тривогою, добросердечність –із сумом. Ми бачимо зосереджене обличчя молодої людини. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, а все інше тане в напівпрозорих тінях.
Т. Шевченко вдається до типового для романтизму прийому –за допомогою світла й тіні підкреслює, виділяє те, що передусім має привернути увагу глядача. Може здатися дивним, що очі –«дзеркало душі» –художник затінює. Але погляд очей є пильним, проникливим, сповненим якогось невисловленого запитання.
Ця аж ніяк не юнацька замисленість здається дивною на молодому, без жодної зморшки, обличчі двадцятишестирічного Т. Шевченка. Рожеві вуста, ніжна заокругленість щік і підборіддя, ідеально чисте чоло –і раптом цей трагічний погляд…
У ньому відбилося нелегке життя: сирітство, приниження, яких Тарас зазнав, коли був кріпаком. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Милуючись гарним обличчям, окрасою якого є високе, немов виточене з мармуру, чоло, ми не можемо не побачити й інтуїтивне передчуття нелегкого майбутнього.
Як і інші малярські та графічні роботи Т. Шевченка, цей ранній автопортрет зберігається в Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві, є окрасою його експозиції. Дбайливо зібрані й реставровані художні твори Т. Шевченка є,безумовно, гордістю нашого народу.
Автопортрет (1845). На звороті напис чорнилом рукою В. В. Тарновського (молодшого): «Портретъ Т. Шевченко сделанний имъ самимъ въ зеркало въ до 1845 года въ с. Потокахъ Киев. губ. и подаренний своей куме Н. В. Тарновской». Автопортрет простий за виконанням, але сповнений глибокого змісту. Т. Шевченко постає на ньому внутрішньо сильним, спокійним, упевненим та просвітленим.
Автопортрет (1847). Автопортрет 1847 року, виконаний в Орській фортеці, –перший рисунок періоду заслання. Можливо, разом з листом художник надіслав його на Україну своєму другові Андрію Лизогубу. «...Ви пишете, чи покину я малювання. Рад я його покинуть, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені заборонено писать і рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! –та ще й у казармах».
Автопортрет (1848 – 1849).За психологічною характеристикою автопортрет близький до інших автопортретів художника періоду перебування в Аральській експедиції і в Оренбурзі. Це був період життя, коли Т. Шевченко почувався відносно вільним: не жив у казармі і мав змогу малювати. Він намалював себе у цивільному одязі, його обличчя осяяне внутрішнім спокоєм. Внизу на автопортреті рукою Ф. Лазаревського напис: «29 ноября 1849. Оренбург». Це, напевно, дата, коли Т. Шевченко подарував йому автопортрет, про що Лазаревський так записав у своїх спогадах: «Якось приходить до мене Тарас і пропонує свій портрет: «Візьми ти у мене, Христа ради, оцей портрет, хотілось би, щоб він зостався в добрих руках».
Автопортрет (1851). Психологічний автопортрет –свідчення сповненого відчаю життя творчої особистості. Змарніле обличчя, лисіюча голова, густа широка борода –документальний образ Т. Шевченка, якого недавно під арештом привезли на Мангишлак до Новопетровського укріплення. Затемнені очні западини акцентують увагу на сумному, проникливому погляді. Про умови, в яких виконувався автопортрет, залишив відомості Броніслав Залєський: «В часі тої мандрівки Шевченко зробив для мене чорною крейдою свій портретик... Портретик був дуже рельний, замість зеркала була банказ водою, бо іншого зеркала не мали ми в степу. Не було також ані бритви, ані цирюльника, і для того носили ми бороди, хоч властиво оба ми були солдати».
ІСТОРИЧНІ КОМПОЗИЦІЇ
Перші багатофігурні сюжетні композиції Тарас Шевченко здійснив ще в доакадемічний період, під час відвідування Товариства заохочування художників. Це теми античної та вітчизняної історії: «Смерть Лукреції» (1835), «Смерть Вірінгії» (1836), «Олександр Македонський виявляє довіру своєму лікарю Філіппу» (1836), «Смерть Сократа» (1837), «Смерть Олега, князя древлянського» (1836) тощо.
За манерою, тематикою і прийомами виконання вони не виходять за межі тогочасних академічних студій. Т. Шевченко робить спробу відійти від академічних умовностей у малюнку «Смерть Богдана Хмельницького» (1836 – 1837). Це перший малярський твір на тему з української історії, який засвідчив не лише усвідомлення Т. Шевченком своєї «українськості», а й культурний та життєвий вибір: «Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоянных дворах и городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведеннях под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне». Учасники одягнені в козацькі строї, з бритих голів звисають «оселедці». Правдиво відтворено зображення інтер’єру та побутових деталей козацької світлиці.
Уміння самостійно інтерпретувати та трактувати історію України блискуче проявилося у малюнку «Смерть Богдана Хмельницького»–одному з перших малюнків, де Т. Шевченко звернувся до відображення подій з історії України. На малюнку –гетьман Богдан Хмельницький перед смертю передає булаву своєму синові Юрію. Булаву тримає на підносі дружина гетьмана –Ганна Золотаренко. За церемонією спостерігають козаки з найближчого оточення гетьмана. Деякі з них стоять з опущеними головами, інші вносять до кімнати регалії козацького війська: прапори, бунчуки, тулумбаси. Обабіч смертельно хворого гетьмана в дорогих кріслах сидять митрополит та боярин.
Смерть Олега, князя древлянського (1836). В основу малюнка покладено один з епізодів князівської міжусобної боротьби часів Київської Русі, про який розповідається в Іпатіївському літописі, а саме – вбивство князя Олега його рідним братом Ярополком за наклепом воєводи Свенельда у 977 році. Багатофігурну композицію побудовано з повним дотриманням вимог академічного мистецтва: основна дія відбувається на передньому плані, персонажів згруповано й розміщено симетрично. У центрі малюнка зображено вбитого Олега, який лежить на килимі в оточенні натовпу своїх переможених прибічників, поблизу стоїть Ярополк. Жестом руки він вказує на вбитого, ніби звинувачуючи воєводу Свенельда у цій трагедії.
Окреме місце серед фігуративних композицій займає сепія «Казашка Катя» («Молитва за померлими») (1856 – 1857). Зображено молодшу сестру няньки Ускових у національному одязі. Назва й сюжет малюнка відповідає опису Шевченка у листі до Бр. Залєського від 20 травня 1857 року: «Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напиласьи помолилась богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверье?». Художник застосовує розсіяне світло, що ллється від закритого рукою Каті каганця і падає на одяг, вродливе обличчя дівчини. Рембрандтівська манера освітлення надає зображенню певної загадковості і романтичності.
На сепії зображено вродливу дівчину в національному казахському вбранні. З-під тюрбана вибились на плечі дві товсті коси. Вона затуляє рукою світильник, відблиск якого падає на надгробок з вишуканим національним орнаментом. Вогонь освітлює її обличчя, груди, плечі. Але рембрандтівська характерна манера освітлення справляє враження, ніби навколо дівчини приховався якийсь загадковий, незбагненний світ.
Наприкінці десятирічного заслання Тарас Шевченко звернувся до одвічних мистецьких тем: літературних, античних і міфологічних сюжетів. Це десять сепій серії «Телемак» – «Діоген», не об’єднаних автором назвою. В літературі часто згадуються як «Сюїта самотності» – за визначенням дослідника Я. Галайчука, який зауважив, що у малюнках із образами самотніх і приречених міфологічних героїв асоціативно відтворено подібні стани стражденної поетової душі. Всі малюнки мають авторську назву та нумерацію, характеризуються блискучою технікою, широким творчим діапазоном та світлотіньовим моделюванням форми.
На сепії «Благословіння дітей» (1856) вдалині зображено постать Спасителя, який благословляє дітей, на передньому плані, – матір із немовлям, які чекають на благословення. Молитовно зосереджена, жінка стоїть навколішки біля колиски, обережно торкаючись рукою до чола дитини, мовби випрошуючи для неї всі блага на землі. Цю сепію Тарас Шевченко виконав на євангельський сюжет. Художник привертає увагу до образу молодої матері з допомогою світло-тіньового контрасту: затемнена постать жінки рельєфно виступає на тлі білої стіни, яскраво осяяної сонцем.
Діоген (1856). Діоген – давньогрецький філософ (бл. 400 – 323 рр. до н. е.), який розвивав принцип моральної філософії Сократа, заперечував почуттєві задоволення, зовнішні блага, насолоду, вбачаючи в них моральну зіпсованість аристократії. Людина, на його думку, повинна задовольняти лише необхідні життєві потреби. Тому сам Діоген вів аскетичний спосіб життя, харчувався простою їжею, за легендою, жив у бочці. Таким його і зобразив Т. Шевченко. Діоген рукою вказує на жука-рогача, що повзе по землі. Зверху на бочці сидить сова –символ мудрості. Цією символікою Т. Шевченко підтверджує думку Діогена про те, що людина може до мінімуму звести свої життєві потреби, однак не в змозі відмовитися від духовного життя. Життя поета, особливо в Новопетровському укріпленні, було схоже на діогенівське, а талант його був у розквіті.
ПОБУТОВИЙ ЖИВОПИС
Використанням повної палітри кольорів, умінням засобами світлотіньового моделювання своєрідно «ліпити» форму тіла вирізняються акварелі «Жінка в ліжку» (1839 – 1840) і «Одаліска» (1840). Акварель «Циганка-ворожка» привертає увагу розробкою національної тематики і, вірогідно, є авторською копією або варіацією картини «Циганка», відомої також за описовою назвою «Циганка ворожить малоросіянці», за яку Рада Академії мистецтв нагородила свого учня третьою срібною медаллю.
Тему жіночої недолі Т. Шевченко розробляє не лише в поезії, а й у малярстві. У 1842 році він пише картину «Катерина», що перегукується з його однойменною поемою. Її створено в традиціях академічної школи, проте вперше в українському образотворчому мистецтві її головна героїня – жінка-покритка – постає в образі Богородиці і ототожнюється з образом України. Її доля набирає історичної визначеності. Це – етапний твір не лише для Тараса Шевченка, адже вперше у вітчизняній традиції митець фактично канонізує, підносить на рівень Богоматері жінку-покритку, яка в реальній традиційній культурі знаходиться на самому дні суспільної ієрархії.
Високомайстерна щодо виконання, зріла щодо ідеї та змісту, створена із любові до простої людини і проникливого співчуття до її страждання, вона стала одним із найдовершеніших в українському мистецтві. Місце і значення картини у світовому мистецтві найкраще з’ясовується, коли ввести її у контекст тогочасного живопису. Як зауважив П. Білецький: «При такому порівнянні твір Шевченка на тлі нечисленних картин суспільно-викривального змісту – є видатним»
Нового змісту набуває малярська творчість художника у час перебування в Україні у 1843 році, під час його першої подорожі. Увагу художника привертають картини народного життя і побуту. Він написав два живописні твори «Селянська родина» (1843) і «На пасіці» (1843)
Композиція картини «Селянська родина» (1843) – проста: на тлі хати художник зобразив ідилічну сцену з життя молодого подружжя, що тішиться першими кроками маленької дитини. Художник написав картину під час першої подорожі на Україну. В цьому реалістичному, далекому від академічних канонів полотні Т. Шевченко відтворив родинну сцену біля хати: молоде подружжя втішається першими кроками своєї дитини.Сніп сонячного проміння падає на стіну хати, на обличчя, увиразнює білий одяг чоловіка і сорочку жінки, відбивається на голові дитини, на дідові, що гріється на призьбі. Світло є виразником змісту. За його допомогою художник виділяє головних персонажів, моделює складки одягу, особливо сорочку чоловіка, відтворює простір та повітря, яким наче напоєно картину. Контрастом до променистих теплих тонів звучать затінення –де напіввиразні й м’які, а де глибші й темніші. Автор ідеалізує згармонізовані стосунки української родини.
На серпії «Тріо» (1851) зображено сцену мирного співіснування молодої казахської родини. Малюнок виконано в одному з казахських поселень під час походу в гори Каратау. На тлі широко відчинених дверей юрти – яскраво освітлена постать вродливої молодої жінки, що сидячи меле зерно. Казах-адаєвець (так називають себе вихідці з Мангишлаку) напівлежить на килимі. В руках у нього домбра, поруч сідло і стремена, вкриті орнаментованою кошмою. На стіні юрти (кереге) висить шабля і подорожня сумка. Побачивши своє теля, що спокійно лежить посеред юрти, у дверях протяжно реве корова. Мукання корови, скрегіт кам’яних жорен і звуки домбри зливаються в гармонійне музичне тріо, що звучить своєрідним гімном молодій казахській родині.Художник майстерно застосував світлотінь, акцентувавши увагу яскравим світлом на незвичайному тріо: жінці, яка милується чоловіком; на самому чоловіку, що грає; на корові.
Діти завжди притягували до себе увагу митця. На багатьох малюнках вони були головними героями. Місцеві діти вабили його своєю красою, чистою, непорочною душею і нещасливою долею. Зворушливо і проникливо зображено дітей на малюнке «Хлопчик розпалює грубку» (1848 – 1849).
Хлопчик розпалює саксаулом чи очеретом грубку. Двері грубки відкриті і полум’я від вогню освітлює його ледве прикрите тіло; на голові старий тимак, що кидає тінь на обличчя, осяяне щирою усмішкою. Художник концентрує увагу на відкритому обличчі дитини: надзвичайно майстерно переданий вираз щасливого і безтурботного дитинства з притаманною йому чарівністю, властивою для всіх дітей цього віку. Малюнок виконано під час зимівлі членів Аральської експедиції на острові Косарал.Т. Шевченко подарував цей малюнок начальникові Аральської експедиції О. Бутакову.
Страдницьке життя байгушів, дітей-жебраків, знайшло відображення у диптиху «Байгуші» (1853). Двоє хлопчиків стоять босоніж на порозі казарми й просять милостиню. Проникливо та з розумінням митець передає міміку, жести, пози малих прохачів: уміло й завчено прохає старший, а менший, тримаючи казанок, – ще не усвідомлює трагедії дійства. Уведений на другому плані образ самого Т. Шевченка, в погляді якого біль і докір, ще більше підсилює ідею співчуття і милосердя.
Щасливий ловець (1856 – 1857). У 1947 році Академія наук Латвії передала малюнок Державному музею Т. Г. Шевченка (нині Національний музей Тараса Шевченка). Тарас Шевченко любив повторювати, що,кого люблять діти, той вартий називатися людиною. І він дуже пишався тим, що його любили діти. На сепії зображено казахського хлопчика, що спить на березі Каспійського моря в одній з печер поблизу Новопетровського укріплення. Розкинувши руки, хлопчик лежить на кам’яних брилах. Зі смугастої торби випадає його улов. Дитяча безтурботність відчувається в позі хлопчика, в його спокійному, безжурному сні. На палиці перед входом у печеру, ніби доповнюючи щасливі хвилини хлопчика, радісно щебече пташка. Світлотіньові контрасти надають картині чіткості та виразності.
ПЕЙЗАЖНИЙ ЖАНР
Приблизно половину графічного доробку Тараса Шевченка складають краєвиди. Звернення до пейзажу не було випадковим. Тонке відчуття краси і розуміння природи спостерігається в поетичних творах Т. Шевченка. Елементи пейзажу є складовою фігуративно-сюжетних композицій художника.
У 40-х роках XIXст. в російському і українському мистецтві панував класицизм. Краєвиди писалися не з натури, а в майстернях і характеризувалися ідилічністю й прикрашенням у трактовці природи. Характерною особливістю таких краєвидів була також «барельєфність», умовність освітлення, статичність, а в композиції – обов’язкова наявність і розмежування трьох планів.
Пейзаж із правдивим, реальним відтворенням природи тільки зароджувався у російському мистецтві. Першими зуміли перебороти обмеженість академічного «видового» пейзажу і створити об’єктивну картину існуючої природи у своїх творах художники С. Щедрін, О. Венеціанов, В. Шнернберг. Вчителями митця в жанрі пейзажу були швейцарський живописець О. Калам і голландський Я. Рейсдал. Спираючись на здобутки таких художників-пейзажистів, Т. Шевченко разом із В. Штернбергом та І. Сошенком закладали основи жанру в укра’їнському мистецтві.
Зустріч із природою України під час першої подорожі збудило бажання зафіксувати олівцем і фарбами її красу. Він на пленері робить замальовки київських краєвидів, що знайшли місце в сфері офортів «Живописна Україна», малює батьківську хату в Кирилівці, «Вдовину хату на Україні».
У Києві (1844). Ідея створення серії «Живописная Украйна»виникла у Тараса Шевченка підчас перебування 1843 року на Україні. Пояснюючи свій задум, у листі до чернігівського цивільного губернатора П. І. Гессе від 1 жовтня 1844 року він писав: «...мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины».
Художник зосередив увагу на старій розлогій вербі, що схилилася над водою. За допомогою світлотіньового контрасту автор ліпить форму, творить єдине злагоджене художнє ціле. Відчуття простору передано ритмічним чергуванням смужок світла від стовбурів дерев. Особливої життєвості надають офорту постать старця при дорозі, розміщені праворуч попарно постаті людей у трьох планах і пароплав, з труби якого клубочиться дим. Так узагальнивши відчуття літнього дня на Дніпрі, Тарас Шевченко створив опоетизований український краєвид.
Пейзаж домінує в творчості Т. Шевченка й після закінчення Академії мистецтв. За доручення Археологічної комісії він подорожує по Чернігівській, Київській, Полтавській губерніях, відвідує Поділля та Волинь. За завданням комісії, замальовує архітектурні, історичні пам’ятки України, а також краєвиди, що торкали найтонші струни його чутливого до краси серця. Переважно, це невеликі за розміром акварелі, сепії, малюнки олівцем, виконані на окремих аркушах та альбомах.
Малюнок «Хата над водою» (1845) привертає увагу вмінням художника засобами лінійної побудови досягати дивовижних ефектів у передачі простору. Малюнок виконано під час подорожі Київщиною та Полтавщиною. Улюбленими пейзажними мотивами Т. Шевченка було зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих степових річок, ставків, урочищ. Для цього малюнка, як і для краєвидів, виконаних у 1845 році на Україні, характерним є вміння художника простими засобами лінійної побудови досягти дивовижних ефектів у передачі простору, а зображенням на передньому плані створити необхідне обрамлення для завершеного малюнка.
Акварель «У Решетилівці» (1845) – чудовий літній день українського села з його мальовничою природою. Решетилівка –містечко Полтавської губернії, розташоване поблизу Полтави на річці Говтві. Нині це районний центр Полтавської області. Містечко ж запам’яталося поетові великою кількістю церков і тим, що жило в ньому чимало козаків. На першому плані – традиційний жанровий мотив: зайняті щоденними проблемами селяни контрастують із зображеними на другому плані селянською хатою та клунею, панським будинком, Успенською церквою та дзеркальним відблиском спокійної поверхні ставка. Художнього ефекту митець досягає, нюансуючи два кольори: коричневий і голубий. У пейзажі майстерно відтворено лінійну перспективу, досягнуто точності в передачі архітектурних будівель, персонажів і рослинності. Всі елементи композиції змальовано точно й досконало, а людські постаті оживлюють краєвид, роблять його затишним і теплим.
Часто в краєвидах палітра дуже стримана, монохромна, але художникові вдається досягнути виняткового ефекту. Таким краєвидом є «Будинок І. Котляревського у Полтаві» (1846). Поет високо цінував творчість Івана Котляревського. Під безпосереднім враженням від звістки про його смерть написав вірш «На вічну пам’ять Котляревському». Художник звернув увагу на ще одну архітектурну пам’ятку –трибанну дерев’яну церкву неподалік будинку, зведену полтавським полковником Мартином Пушкарем. З пагорба, на якому стоїть будинок, відкривається чудовий краєвид на Ворсклу.
Мистецький твір Тараса Шевченка добре слугував під час відтворення будинку і садиби письменника, що нині є Меморіально-музейним комплексом Івана Котляревського.
Окрему групу становлять архітектурні краєвиди Києва та Почаївської Лаври. Довершеністю виконання і багатством колориту привертає увагу «Почаївська лавра з півдня» (1846). У цей час за завданням Археографічної комісії Т. Шевченко виїхав до Київської, Подільської і Волинської губерній. Зокрема, йому було доручено відвідати Почаївську лавру та замалювати її зовнішній вигляд, інтер’єр собору і краєвид, який відкривається із лаврської тераси на околиці. Т. Шевченко із захопленням змалював лавру і виконав чотири акварелі та три ескізи олівцем. Архітектурний комплекс лаври з Успенським собором у центрі осяяний осіннім сонцем. Напрочуд вдало передано гру осінніх кольорів і світлотіньових контрастів блакитно-сірого неба, прозорого осіннього повітря, золотавого листя на деревах, біло-жовтої споруди лаври. Все це характеризує Т. Шевченка як зрілого колориста і майстра національного архітектурного краєвиду.
ЖІНКИ В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Значна частина творів Т. Г. Шевченка як художника, так і поета присвячена жінці: матері, сестрі, подрузі, коханій. Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса.
Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця. У віршах, присвячених Оксані, «Мені тринадцятий минало»,«Ми вкупочці росли», «Не молилася за мене», створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Т. Шевченком.
Кохання до вільної дівчини, чорнобрової Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва.
Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі, Т. Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім'ям Паші в повісті «Художник».
Закохане серце Варвари Рєпніної, дочки російського державного діяча, відчуло великий поетичний талант Т. Шевченка. Княжна першою назвала його генієм,нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Т. Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Т. Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою «Тризна», є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки. Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета.
«Ганні вродливій» (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему «Слепая», а також поезії «Г.З.» та «Якби зустрілися ми знову...», своєму «єдиному великому коханню». В цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові,серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки.
Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Т. Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Т. Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.
Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: «Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей». На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.
Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Він дуже швидко знайомиться з оточенням, зокрема, з молодою і дуже вродливою 16-річною артисткою Катрусею Піуновою.
Закохавшись, Т. Шевченко попросив батьків віддати за нього дочку. Мати намагалася довести, що Катруся ще дитина, а Т. Шевченко значно старший, щоб пом’якшити відмову. Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.
Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Т. Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об’єкта його кохання. Ликера для Т. Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.
Він запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у «хатині тихій і веселій». Адже неодмінною умовою «благодаті»він вважав сімейну ідилію у власній хатині. Але не судилося стати Ликері Шевченковою долею.
Серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності. У поетичних рядках відчуваємо радість кохання і крах надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, «хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки...».
